«Все про бухгалтерський облік»

Всеукраїнська професійна газета

Зробити стартовою в Internt Explorer
Головна » Корисне » Відповіді на питання читачів » Забезпечуємо виконання зобов’язань за договором

Кількість переглядів16871

ЗАБЕЗПЕЧУЄМО ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ЗА ДОГОВОРОМ
Укладаючи договір, одна сторона обґрунтовано очікує, що інша належно виконуватиме свої зобов’язання. Проте, коли існують ризики, що вона ймовірно порушить ці зобов’язання, доцільно розглянути варіанти, як забезпечити їхню реалізацію. У нашій статті ми розглянемо, якими способами забезпечують виконання зобов’язань за договором і в чому їхні особливості.
Відповідь

Цивільний кодекс України (далі — ЦКУ) у ст. 546 передбачає такі види забезпечення виконання зобов’язань: неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток. Цей перелік не вичерпний, і сторони можуть обумовлювати інші специфічні види забезпечення, що також передбачено згаданою статтею ЦКУ. Залежно від значущості договірного зобов’язання, можна обирати різні за характером способи забезпечення, а за потреби — застосовувати одночасно кілька забезпечень.

ЦКУ також у ст. 547 передбачає, що правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняють у письмовій формі, інакше він буде вважатись нікчемним. Найчастіше положення стосовно забезпечення основного зобов’язання вміщують у той же договір (пеня, штраф тощо). Проте деякі забезпечення, наприклад, порука, іпотека, вимагають укладення окремого договору.

Розглянемо детальніше ці види забезпечення виконання договірних зобов’язань.

Неустойка

Неустойка — грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов’язання (ст. 259 ЦКУ). ЦКУ поділяє неустойку на штраф і пеню.

Штрафом можна забезпечувати будь-які види договірних зобов’язань, скажімо, обов’язок виконати певні роботи, надати послуги, передати документи, сплатити договірну ціну. А пеня забезпечує тільки грошові зобов’язання.

Розмір неустойки

Штраф можуть встановлювати у відсотковому співвідношенні до суми невиконаного зобов’язання, у твердій грошовій сумі, або визначати за допомогою іншої формули. Пеню ж завжди обчислюють у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Слід звернути увагу, що законодавством встановлено максимальний розмір пені, яку можуть стягнути. Зокрема ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» від 22.11.96 р. № 543/96-ВР обмежує пеню, яку дозволено стягувати з боржника, до подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачують пеню. Починаючи з 23.03.12 р., діє облікова ставка НБУ у розмірі 7,5% річних. Отож пеня за договором не може перевищувати нині 15% річних. Незважаючи на те, що ст. ст. 6, 627 ЦКУ закріплюють принцип свободи договору, який, зокрема, передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства й урегулювати свої відносини на власний розсуд, існує судова практика, яка підтверджує, що більший розмір пені, ніж подвійна облікова ставка НБУ, не можна стягувати (див. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 27.02.12 р. № 01-06/224/2012).

Цікаво також, що навіть коли сторони визначать у договорі пеню в розмірі більшому за подвійну облікову ставку НБУ, таке положення договору не буде визнано недійсним. Однак усе-таки максимально стягуватимуть пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ.

Одночасно Господарський кодекс України (далі — ГКУ) дозволяє суду зменшувати розмір належних до сплати штрафних санкцій (у т.ч. штраф і пеню), якщо вони надмірно великі, порівняно зі збитками кредитора. Суд при цьому повинен ураховувати низку факторів: ступінь виконання зобов’язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Період нарахування

Звертаємо увагу, що ч. 6 ст. 232 ГКУ встановлює шестимісячний період, протягом якого можна нараховувати штрафні санкції, у т.ч. пеню, якщо сторони самостійно в договорі не обумовили інший період. Отже, за потреби в договорі рекомендовано визначати більший період для нарахування пені чи штрафу.

Позовна давність зі стягнення неустойки

За загальним правилом неустойку (штраф і пеню) можна стягувати тільки в межах однорічної позовної давності, що передбачено ч. 2 ст. 258 ЦКУ. Така коротка позовна давність (порівняно із загальною трирічною) може виявитись проблемною, коли основне зобов’язання за договором виконуватимуть протягом більш тривалого часу. Тому бувають ситуації, коли основне зобов’язання ще виконують, а на стягнення пені вже немає права. Щоб уникнути такої проблеми, радять на підставі ч. 1 ст. 259 ЦКУ обумовити в договорі збільшення позовної давності зі стягнення неустойки до тієї ж, що визначено законодавством щодо основного зобов’язання.

Застосування одночасно і штрафу і пені

Деякий час існувала дискусія, чи можна одночасно забезпечувати виконання договірного зобов’язання двома видами неустойки: і штрафом, і пенею. Постанова Верховного Суду України від 27.04.12 р. у справі № 3-24гс12 поставила крапку в цій суперечці, виклавши висновок, що штраф і пеню можуть застосовувати одночасно, чим не порушується ст. 61 Конституції України. Аналогічну позицію виклав і Вищий господарський суд України в Інформаційному листі від 13.07.12 р. № 01-06/908/2012, яким було доповнено Інформаційний лист від 15.03.11 р. № 01-06/249 «Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів».

Порука

Одним із найпопулярніших способів забезпечення грошових зобов’язань за договором виступає порука. Відносини поручительства регулюють ст. ст. 553 — 559 ЦКУ. Відповідно до ст. 553 ЦКУ поручитель за договором поруки поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку.

Такий спосіб забезпечення вимагає укладення окремого договору. Поручителем може бути як фізична, так і юридична особа. Основне зобов’язання можна забезпечити як однією, так і кількома поруками. Договір поруки укладають у письмовій формі і нотаріально не посвідчують (таке посвідчення можливе за домовленістю сторін). Найчастіше договір поруки не відплатний, проте сторони можуть обумовити оплату послуг поручителя.

Обсяг відповідальності за порукою

Порукою можна забезпечити реалізацію основного зобов’язання як частково, так і повністю. Найчастіше нею забезпечують увесь обсяг основного зобов’язання разом з усіма додатковими складовими (наприклад, проценти), проте сторони в договорі поруки можуть обмежити обсяг відповідальності поручителя. Варто зауважити, що цей аспект — дуже важливий для кредитора, позаяк неточне формулювання обсягу відповідальності за порукою вільно призведе до її припинення. За ч. 1 ст. 559 ЦКУ порука припиняється в разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Так, коли обсяг основної відповідальності збільшено через укладення додаткової угоди, а згоду поручителя отримано не було, то існує значна ймовірність, що суд визнає договір поруки припиненим.

Проте, якщо договором поруки передбачено можливість змінити обсяг основного зобов’язання (приміром, розміру процентів) без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то це означатиме, що поручитель наперед дав свою згоду на зміну обсягу відповідальності. У такому разі не буде підстав припинення поруки у зв’язку із збільшенням обсягу відповідальності. Аналогічну позицію виклали в п. 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.12 р. № 5 (далі — постанова № 5).

Припинення поруки

Стаття 559 ЦКУ визначає підстави припинення поруки1. До них належать:

1) припинення основного зобов’язання, яке забезпечується порукою;

2) збільшення обсягу відповідальності внаслідок зміни основного зобов’язання, якщо таку зміну не погодив поручитель;

3) відмова кредитора від прийняття належного виконання основного зобов’язання, запропонованого боржником або поручителем;

4) переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;

5) закінчення строку, установленого в договорі поруки;

6) непред’явлення вимоги кредитора до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо в договорі не встановлено строк припинення поруки;

7) непред’явлення вимоги кредитора до поручителя впродовж одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги.

 

1 Докладніше про договір поруки читайте № 17 газети «Все про бухгалтерський облік» за 2011 рік, стор. 5.

 

Застава та іпотека

Іншим популярним способом забезпечення договірних зобов’язань виступає застава. Її суть у тому, що кредитор може одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Перевага застави, порівняно з порукою, полягає в тому, що кредитор наперед знає, за рахунок якого конкретно майна зможе задовольнити свої вимоги. Заставу регулюють ст. ст. 572 - 593 ЦКУ, окрім того, є спеціальні нормативні акти: Закон України «Про заставу» від 02.10.92 р. № 2654-XII (далі — Закон про заставу) і Закон України «Про іпотеку» від 05.06.03 р. № 898-IV (далі — Закон про іпотеку).

Згідно зі ст. 575 ЦКУ застава поділяється на два види:

— іпотека — застава нерухомого майна;

— заклад — застава рухомого майна.

Згідно зі ст. 578 ЦКУ майно, що є в спільній власності, можна передати в заставу лише за згодою всіх співвласників. А для оформлення іпотеки потрібна нотаріально посвідчена згода всіх співвласників (ст. 6 Закону про іпотеку).

Державна реєстрація обтяження заставою або іпотекою

Договір застави укладають у письмовій формі. В обов’язковому порядку нотаріально посвідчують договори іпотеки, застави космічних об’єктів та транспортних засобів, що підлягають держреєстрації. Іпотека теж підлягає такій реєстрації.

Заставу рухомого майна можуть зареєструвати на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Аналогічно реєструють й іпотеку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Наголосимо, що відповідно до ст. 588 ЦКУ заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та застав, які зареєстровано пізніше. Аналогічне правило діє й для іпотеки, що передбачено ст. 3 Закону про іпотеку.

Перехід права власності на предмет застави/іпотеки

Також треба врахувати, що дієвою може бути та застава, за якою передається рухоме майно, якому присвоєно певний індивідуальний реєстраційний номер, скажімо, автомобіль. Інакше, недобросовісний заставодавець зможе легко відчужити цей об’єкт без отримання згоди заставодержателя. У такому разі заставодержатель не зможе подати позов про визнання недійсним правочину, за яким перейшло право власності на предмет застави. Таку позицію підтверджує також п. 34 постанови № 5. Натомість заставодержатель на підставі п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦКУ вправі вимагати від боржника дострокового виконання зобов’язання, забезпеченого заставою.

Стосовно іпотеки, то перехід права власності на предмет іпотеки не припиняє її й вона буде дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть тоді, коли нового власника предмета іпотеки не повідомили про обтяження (ст. 23 Закону України «Про іпотеку»). Водночас за ст. 12 Закону України «Про іпотеку» правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.

Припинення права застави й іпотеки

Відповідно до ст. 593 ЦКУ право застави припиняється в таких випадках:

1) припинення зобов’язання, забезпеченого заставою;

2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

3) реалізації предмета застави;

4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави.

Ст. 28 закону про заставу визначено, що застава також припиняється в разі закінчення терміну дії права, що складає предмет застави.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у випадку:

— припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору;

— реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону;

— набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки;

— визнання іпотечного договору недійсним;

— знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предмет іпотечного договору — земділянка й розташована на ній будівля (споруда), у разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється.

Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою.

Гарантія

Один із найбільш вигідних для кредитора способів забезпечення договірних зобов’язань — гарантія. Згідно зі ст. 560 ЦКУ за гарантією банк, інша фінустанова, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Тобто гарантом може бути лише фінустанова, а тому послуги з надання гарантій належать до фінансових (ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.01 р. № 2664-III).

У гарантії визначають строк її дії, грошову суму, якою обмежується обсяг гарантії, та інші умови на розсуд сторін.

Незалежність гарантії від основного зобов’язання

Основною відмінною перевагою гарантії як способу забезпечення виконання зобов’язань вважають її незалежність від основного зобов’язання, що передбачено ст. 562 ЦКУ. Така незалежність полягає в тому, що, навіть припинивши чи визнавши недійсним основне зобов’язання, гарантія залишається дійсною й чинною.

Припинення гарантії

За ст. 568 ЦКУ гарантію припиняють у разі:

1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2) закінчення строку дії гарантії;

3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією через повернення її гарантові або подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією.

Завдаток

Відповідно до ст. 570 ЦКУ завдаток — грошова сума або рухоме майно, що видає кредиторові боржник у рахунок належних із нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання й забезпечення його виконання. Особливість завдатку в тому, що він одночасно виконує функції оплати за основним зобов’язанням і забезпеченням цього зобов’язання. Власне, цим і відрізняється завдаток від авансу, оскільки поряд з оплатою виконує забезпечувальну функцію.

У разі порушення зобов’язання боржником завдаток залишається в кредитора. До того ж, якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, то останній повертає іншій стороні завдаток у подвійному розмірі.

Притримання

Згідно зі ст. 594 ЦКУ кредитор, який правомірно володіє річчю, що треба передати боржникові або особі, указаній боржником, у разі невиконання останнім у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування пов’язаних з нею витрат та інших збитків, має право притримати її в себе до виконання боржником зобов’язання.

Водночас, якщо боржник і далі не виконує своїх зобов’язань, після того як кредитор повідомив про притримання речі, кредитор може задовольнити свої вимоги за рахунок її вартості, реалізувавши річ у порядку за ст. 591 ЦКУ з прилюдних торгів.

Збитки, 3% річних та інфляція

Разом із договірним забезпеченням виконання зобов’язань ЦКУ передбачає можливість стягнення збитків. ЦКУ й ГКУ містять дещо відмінні норми щодо можливості одночасного стягнення неустойки та збитків. Так, згідно із ч. 1 ст. 624 ЦКУ неустойка підлягає стягненню в повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків. А ч. 1 ст. 232 ГКУ передбачає, що збитки відшкодовуються у частині, не покритій штрафними санкціями, якими є неустойка. Тож якщо зобов’язання належить до господарсько-правового, тобто виникло між суб’єктами господарювання, то переважному застосуванню підлягає саме норма ГКУ.

Окрім того, за ч. 2 ст. 625 ЦКУ боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

* * *

Законодавство України передбачає різноманітні способи забезпечення виконання зобов’язання. Більше навіть, сторонам дозволяється застосовувати на власний розсуд й інші види забезпечень. Вибір оптимального способу забезпечення сприятиме належному виконанню зобов’язань за договорами, а також зменшить ризики кредитора щодо неналежного чи неповного їхнього виконання.

Тетяна БЕРЕЗЕНСЬКА,

юрист Адвокатського об’єднання Arzinger,

м. Львів

У відповіді враховано норми законодавства станом на 21.03.2013

Рубрики:

»  Юридичні питання

Пошук по сайту:

Супер книги придбати швидко

Інтерв'ю з поетом
Євгенієм Юхницею

uhnitca_interview.mp3
Голосування за кращу, на Вашу думку, експертну роботу